Вступ

Подолання бідності — це не справа благодійності, а акт справедливості. Як рабство та апартеїд, бідність не є природним явищем. Її створила людина, і людськими діями вона може бути подолана й викорінена.

— Нельсон Мандела (1918–2013)

Кожен має своє місце в цьому світі, і всі ми заслуговуємо на можливість задовольняти свої базові потреби. На планеті достатньо матеріальних багатств, щоб дозволити кожній людині жити гідним життям, яке задовольняє наші індивідуальні й колективні потреби та реалізує наш потенціал. Але кожному з нас потрібен доступ до матеріальних ресурсів — не лише для задоволення базових потреб, а й для підтримки наших вищих потреб у самовираженні та самореалізації. Однак, за винятком кількох привілейованих осіб, більшість із нас не має достатньо грошей і ресурсів, щоб жити, не знаючи нужди, і повністю служити будь-якій вищій справі, що нас кличе.

Озирніться навколо, у якому б оточенні ви зараз не перебували. Якщо ви не на природі, більшість того, що ви бачите, було створено принаймні однією іншою людиною. Насправді майже все в нашому повсякденному житті пов’язує нас із діями, виконаними іншими людьми, — минулими діями, що залишають анонімні відбитки на нашому сьогоднішньому житті. Ми справді живемо у світі, який створили самі; ми формуємо наше спільне середовище так, щоб воно відображало нашу колективну уяву. Разом ми створюємо обриси й форми, які впливають на наше сприйняття та визначають наше повсякденне мислення. Ця реальність справджується як для дрібних речей у житті, на кшталт предметів меблів, так і для більших речей, таких як соціальні структури, системи торгівлі й навіть форми правління. Усе це й багато іншого створили ми.

Усе, що ми можемо створити, ми можемо також змінити, розібрати й створити заново. Украй важливо визнати цю істину, коли ми розглядаємо наші нинішні соціальні та економічні системи: вони існують не за замовчуванням, а тому, що ми їх створили, і вони існуватимуть доти, доки більшість із нас, свідомо чи несвідомо, обиратиме підтримувати їх у їхніх теперішніх формах. Вони, у реальному й практичному сенсі, є прямим наслідком наших колективних думок і дій.

Колективний — важливе тут слово: наслідки наших виборів і дій розходяться хвилями крізь життя інших людей і залишають тонкі відбитки також у нашій індивідуальній свідомості. Усі ми відчували цю істину: наприклад, акти доброти можуть подарувати нам відчуття того, як це — бути добрим, тоді як акти нечесності можуть дати нам відчуття того, як це — бути відрізаним від справжнього зв’язку з іншими людьми. Кожна дія приносить швидкі наслідки нам самим, а також іншим.

Нашими діями дуже часто керують економічні системи, у яких ми живемо, адже такі системи винагороджують або стримують певні види поведінки за допомогою різних економічних стимулів, що постійно створюються через мережу законів, звичаїв, звичок та угод, які визначають ці системи. Ці зовнішні структури стимулів можуть, а можуть і не завжди заохочувати нас діяти на користь більшого блага й тим самим, зрештою, служити самим собі. Якщо ми хочемо заохочувати поведінку, що приносить нам користь як на матеріальному, так і на психологічному рівні, нам потрібно змінити економічні структури стимулів, які ми створили, щоб вони краще відображали реальність нашої взаємопов’язаності.

Більшість із нас знайома з грою «Монополія», у якій гравці будують будинки й готелі на ділянках, якими володіють, і збирають дедалі більшу орендну плату щоразу, коли інші гравці потрапляють на ці ділянки. Оскільки гра обмежує доступну кількість ділянок нерухомості, гравець, здатний купити найбільше нерухомості — завдяки чистій удачі чи хитрому укладанню угод, або зазвичай поєднанню того й іншого, — стягує найвищу орендну плату й виграє гру, доводячи інших гравців до банкрутства.

Виявляється, ми всі граємо в реальну версію «Монополії», і ця гра глибоко формує наше життя щомиті. Однак, на відміну від настільної гри, ми переживаємо наші реальні втрати не через гарячі суперечки за кухонним столом; радше ми можемо переживати їх як відчай від неспроможності достатньо забезпечити себе, попри наше бажання це робити. На додачу, ми зайшли далеко в цій грі: усі доступні ділянки нерухомості вже куплено, будинки й готелі збудовано, а ті з нас, кому менше пощастило, стикаються з величезними, часто нездоланними перешкодами. У надто багатьох випадках люди з низькими доходами не можуть задовольнити навіть свої базові потреби без державної допомоги, попри своє бажання працювати й робити внесок у суспільство та попри величезний обсяг багатства, який уже наявний в економіці. Ще гірше те, що в багатьох місцях по всьому світу уряди не бажають або не здатні надати таку базову допомогу. Тим часом висхідна мобільність стала недосяжною для багатьох, особливо для тих, хто має мало для початку.

Більшість із нас хоче жити в суспільстві, яке заохочує справедливість і дає змогу людям усіх соціально-економічних рівнів досягти власного успіху. Один із наших культурних міфів на Заході каже нам, що ми живемо в меритократії — суспільстві, яке винагороджує кожну людину фінансово прямо пропорційно до відчутної цінності, яку вона надає цьому суспільству, тобто прямо відповідно до її талантів і трудової етики, незалежно від статі, класу, раси чи інших ознак. Але насправді багато з нас працюють важко й надзвичайно вправні у своїй справі, проте отримують лише мізерну винагороду за свою працю, тоді як ті, хто народився в багатстві, наприклад, звільнені від потреби працювати чи робити будь-який внесок. Наша нинішня економічна система не компенсує людям значну частину цінності, яку вони створюють для суспільства, тоді як багато осіб отримують суттєві обсяги незароблених багатств від зусиль інших людей.

Єдиний спосіб забезпечити справедливе й тривале процвітання для кожного члена нашого суспільства — це перебудувати нашу економіку від самих основ, що означає необхідність розглянути й вирішити глибинні нерівності на кореневому рівні. Чи йдеться про знищення природи, розростання міст, безробіття, злочинність, нерівність у багатстві чи навіть війну, кореневою причиною є простий факт: попри нашу культурну й технологічну витонченість, ми ще не навчилися ділитися один з одним найбазовішим елементом, яким треба ділитися з усіма, — землею, по якій ми ходимо. Землею. Дозволивши деяким людям наживатися на землі, ми приватизували суспільне багатство, що дозволяє небагатьом жити за рахунок життя решти з нас.

У першій частині книги Земля я розповім, як виробляється багатство і як це виробництво додає цінності як окремим виробникам і споживачам, так і суспільству. Далі я розгляну, як окремі особи й установи наживаються на землі за рахунок суспільства і як цей процес спричиняє нерівність у багатстві, безробіття, економічні спади та екологічне руйнування. Звідти я досліджу, що означає жити матеріально й культурно в гармонії з більшою мережею життя. Упродовж усього тексту я зробив усе можливе, щоб звести концепції до основ; ті, кого цікавлять більш технічні деталі, можуть звернутися до приміток і додатка.

Друга частина книги описує перевірену часом економічну теорію, яку нещодавно знову популяризували у вісімнадцятому й дев’ятнадцятому століттях, коли видатні економісти й мислителі, такі як Девід Рікардо, Джон Стюарт Мілль, Генрі Джордж та багато інших, заново відкрили цю теорію й зробили в неї значний внесок. Адам Сміт, один із найвідоміших економістів в історії, говорив про неї у своєму opus magnum 1776 року Дослідження про природу й причини багатства народів. Сьогодні цю теорію з великою витонченістю обговорює широке коло економістів, які присвятили своє життя поліпшенню людства, з розумінням того, що проблеми, з якими ми нині стикаємося, можна вирішити на найфундаментальнішому рівні. У цій частині книги я знову зводжу ці концепції до їхніх основ, сподіваючись, що вони допоможуть скерувати читачів щодо того, які кроки зробити для створення нової парадигми задля процвітаючого світу.

Уявімо світ, де і безтурботна гра, і цілеспрямована праця, а не виснажлива рутина, стають нормою для всіх людей, — світ, де наша реальність переповнена матеріальним достатком і де кожен може зосередитися на максимальній реалізації свого потенціалу, а не на видобуванні грошей. Моя найбільша надія полягає в тому, що одного дня кожна людина — кожен із нас — зможе брати участь у суспільстві, яке за своєю суттю справедливе і яке також зважає на добробут майбутніх поколінь. Щоб досягти цього, ми маємо працювати разом, цінуючи наші відмінності й заради нашої спільної людяності. Коли достатньо багато з нас працюватимуть разом задля спільного блага, тоді, перефразовуючи Бакмінстера Фуллера, ми одного дня створимо світ, який працює для кожного.

Мартін Адамс

Осінь 2014, Мідлтаун, Каліфорнія