7. Земля, наш дім
Ми зловживаємо землею, бо вважаємо її товаром, що належить нам. Коли ж ми побачимо в землі спільноту, до якої належимо самі, ми, можливо, почнемо ставитися до неї з любов’ю та повагою.
— Олдо Леопольд (1887–1948)
Земля підтримує все життя. Незалежно від того, чи віримо ми, що життя постало внаслідок еволюції, розумного задуму чи божественного творення, це не змінює того факту, що Земля й нині продовжує нас підтримувати. Це факт, з яким може погодитися будь-хто, незалежно від національності, світогляду чи релігії. Та людство за своєю суттю є розколотим видом; ми відокремили себе від природи, а потім ще й поділили одне одного за статтю, національністю, расою, релігією, етнічним походженням, сексуальною орієнтацією, соціальним становищем, економічним класом тощо. Чинячи так, ми надто часто забуваємо, що кожна людина є невід’ємною частиною цієї прекрасної блакитної кульки, що пливе крізь час і простір. Ми віримо, що Земля належить нам, але, схоже, забуваємо, що насправді це ми належимо Землі. По суті, наша економічна криза є кризою свідомості, бо ми бачимо себе відокремленими від нашого середовища, тоді як насправді ми нерозривно пов’язані з усім сущим.29 Унаслідок цього ми ввели себе в оману, гадаючи, що землею слід володіти, а потім отримувати з неї зиск одним за рахунок інших.
Попередні розділи дали нам уявлення про те, що відбувається — і як саме, — коли ми не ділимося надлишком природи й суспільства одне з одним. І хоча ми як люди не погоджуємося майже ні в чому під зорями, усвідомлення того, що ця Земля — і вся земля на ній — є нашим спільним домом, мало б стати основою, на якій спочивають усі наші погляди й філософії. Нам потрібно зробити це усвідомлення відправною та кінцевою точкою будь-якого обговорення економічної моделі, яка є водночас ефективною і справедливою. Усе, окрім беззастережного прийняття та втілення цієї істини, є лише компромісом та затемненням інакше ясного й універсального принципу: жодна окрема людина не має внутрішнього права отримувати зиск з того, що, зрештою, взагалі не може нікому належати.
Земля була приватизована майже усюди; ця приватизація притаманна всій системі. Ми не зважаємо на вплив, який наші окремі дії справляють на всю сукупність життя, прагнучи захопити якомога більшу частку землі. Можливо, частина нас десь глибоко знає, що наша руйнівна економічна система не забезпечує достатком тих із нас, хто так чи інакше не отримує зиску з землі, а можливо, наші бажання просто зростають у такт із нашим привласненням матеріального багатства. У будь-якому разі в основі нашої мотивації брати й володіти лежить гризький страх — страх програти й не мати достатньо.
Писання всіх великих релігій застерігають від накопичення землі саме з цих причин. Юдео-християнська традиція, наприклад, цілком ясно стверджує, що природа є даром (Буття 9:1–3, серед інших уривків). Вона навіть забороняє постійне володіння землею та надає настанови щодо її оренди (Левит 25), при цьому прямо зазначаючи, що «прибуток із землі для всіх» (Екклезіаст 5:9).30 Давні індуські мудреці стверджували, що «ґрунт є спільною власністю всіх» і що люди мають «власними зусиллями втішатися його плодами».31 В ісламі пророк Мухаммад висловив це доволі стисло, заявивши, що «люди є спільниками у трьох речах: воді, пасовищах та вогні» (Хадис «Султанійя» 26), що можна тлумачити як «воду, землю та енергію». І хоча Будда не звертався прямо до земельного питання, він навчав, що практика правильного способу життя є необхідною на шляху до просвітлення. Оскільки в буддизмі майже всюди розуміють, що крадіжка суперечить духу правильного способу життя, ми маємо припустити, що отримання зиску з землі також суперечить буддистському духовному шляху. Подібний принцип існує й для практиків йогічних традицій: третя яма «Йога-сутр» Патанджалі — це астея, або невикрадання. А більшість корінних культур на Землі ставляться до природи як до дару, а не власності; хоча багато індіанських племен та народів Першої нації час від часу воювали одне з одним за певні території, ці битви точилися за право користування землею — а ніколи за володіння нею, яке є поняттям, чужим більшості корінних культур.32
Настав час визнати, що всі істоти мають невичерпне право доступу до достатку природи. Це фундаментальне право, дане від народження. Справді, рівне й невичерпне право доступу до щедрот Землі видається однією з найбільш трансцендентних істин, які людина взагалі здатна осягнути. Та це фундаментальне право відсутнє в Загальній декларації прав людини ООН, попри те, що перша стаття декларації проголошує: «Усі люди народжуються вільними й рівними у своїй гідності та правах». Той факт, що цей єдиний принцип постійно порушується, цілком імовірно, є першопричиною багатьох, якщо не більшості, інших порушень прав людини.33
Хоча навіть п’ятирічна дитина могла б усвідомити важливість поділу достатку природи, багато економістів сьогодні й далі заперечують, що природою треба ділитися. Деякі економісти помилково намагаються застосувати нібито вільноринкові принципи до приватизації природи. Наприклад, лібертаріанський економіст Мюррей Ротбард припустився кількох базових помилок мислення, коли написав:
Що ж, а як щодо незайнятої землі? Чи має нас тривожити її вигляд? Навпаки, нам слід дякувати своїм зорям за один із найбільших фактів природи: що праця є дефіцитною відносно землі. Це факт, що у світі є більше доступної землі, навіть цілком придатної землі, ніж праці, щоб утримувати її в обробітку. Це привід для радості, а не для нарікань.
Простий аналіз наведеного вище абзацу показує, що навіть такий видатний економіст, як Ротбард, може припускатися помилок мислення фундаментального масштабу. У цьому випадку він не розрізняє землю в небажаних місцях від землі в бажаних місцях. Якщо земля справді доступна вільно, як він стверджує, то чому ж тоді вона має вартість, яка змінюється залежно від розташування? Праця не є дефіцитною відносно землі в бажаних місцях — зовсім навпаки: земля є винятково дефіцитною в бажаних місцях, ось чому земля в місті коштує набагато більше, ніж земля в сільській місцевості. Земля в більшості місць не є вільно доступною; інакше її можна було б отримати безкоштовно. Натомість нею володіють — незалежно від того, використовується вона чи ні, — і таким чином роблять її дефіцитною.34
Подеколи здоровому глузду немає місця, коли ми дивимося на предмет і не розпізнаємо проблем, що є самоочевидними. Якщо передовій освіті бракує здорового глузду, вона не робить нас несприйнятливими до помилок мислення на фундаментальному рівні; деякі підготовлені економісти, схоже, не вважають, що дари природи слід справедливо ділити на благо всіх. Кар’єрний тиск також може відігравати свою роль: Аптон Сінклер, один із найплідніших американських письменників, відомо сказав: «Важко переконати людину в чомусь, коли її платня залежить від того, щоб вона цього не розуміла». Та з огляду на вплив, який багато економістів мають у сучасному публічному дискурсі, вони не можуть дозволити собі підтримувати провальну економічну політику минулого ще довго. Як охоронці знання, що має силу звільнити людство від кайданів бідності й самознищення, їхній обов’язок — піднятися над партійністю та присвятити себе добробуту загалу, а отже, і збереженню нашої спільної природної, культурної та економічної спадщини.