6. Екоцид

Наша глобальна економічна система — це підсистема більшої системи: більша система — це біосфера, а підсистема — економіка. Проблема, звісно, в тому, що наша підсистема, економіка, налаштована на зростання, тоді як батьківська система залишається того самого розміру. Тож у міру зростання економіки вона зазіхає на біосферу, і це є фундаментальною альтернативною вартістю економічного зростання.

— Герман Е. Дейлі, колишній старший економіст Світового банку

Багато з нас їздили сільською місцевістю й споглядали красу пологих пагорбів і долин, відкритих прерій та суворих пустель, а також милувалися сліпучим розмаїттям і складністю флори, фауни й ландшафту. Але якщо ми не їдемо через громадський парк чи природний заповідник, більшість землі, яку ми бачимо, найімовірніше, оточена колючим дротом і табличками «Прохід заборонено». Ми звикли вважати, що вся земля, явно не призначена для громадського користування, перебуває у приватній власності окремих людей чи груп, незалежно від того, використовується вона чи ні. Мільйони й мільйони акрів приватної землі сприяють штучно створеному дефіциту у світі достатку. Ми колективно займаємо набагато більше землі, ніж нам насправді потрібно, в очікуванні майбутніх вигод, які ми могли б отримати завдяки дефіциту, що його ми самі ж і створили.

Наступного разу, коли проїжджатимете повз ділянку, яка використовується лише мінімально, але все ж комусь належить, подумайте, якою нешкідливою вона видається. Ви навіть можете подумати, що приватна власність, можливо, вберегла маленький клаптик природи від людського втручання; інакше, мабуть, люди легковажно заселили б його, так само, як ми, схоже, заселяємо всі інші землі, які знаходимо вільно доступними.

Однак такий погляд виникає лише через дефіцит, який ми колективно створили; такої ситуації не було б, якби ми використовували лише стільки землі, скільки нам насправді потрібно. Якби наше виняткове користування землею супроводжувалося постійною відповідальністю перед нашою місцевою громадою, природу більше не експлуатували б: більшість людей прагнули б використовувати не більше землі, ніж абсолютно необхідно. Площа використовувалася б набагато ефективніше, і водночас вартість землі стала б набагато доступнішою для тих, хто використовує її ефективно. Поміркуйте над цією думкою наступного разу, коли побачите землю з табличкою «Прохід заборонено».

Знищення природи — це прямий наслідок украй дисфункціональної економічної системи, системи, яку ми самі створювали впродовж тисячоліть. Без жодного сумніву, ми як вид постійно вчиняємо екоцид: знищення власного середовища існування. Природу можна — і, звісно, вже було — змінити настільки, що різні форми життя більше не можуть існувати в певних місцевостях. Ми вже сплачуємо високу ціну за знищення природи, що вимірюється не лише в доларах, а й у стражданнях мільярдів людей та інших форм життя по всьому світу. Це знищення має дедалі непоправніші наслідки; тим часом докорінні проблеми не розуміються належним чином і залишаються без контролю.²⁷

ІЛЮСТРАЦІЯ 6-1: ЕКОЦИД

Дотепер ми дізналися, що наше накопичення землі створює локалізоване відчуття дефіциту. Через цей штучно створений дефіцит люди по всій Землі прагнуть доповнити свої мізерні доходи додатковою експлуатацією природи — зазвичай не для продуктивних, а для спекулятивних цілей. Не потрібно надто багатої уяви, щоб усвідомити, що доки людям та установам дозволено отримувати прибуток із землі за рахунок інших людей, ми підтримуємо систему, яка стимулює знищення нашого власного середовища існування. Це відбувається трьома основними способами.

По-перше, оскільки людям дозволено отримувати прибуток не лише від своїх товарів і послуг, а й від природи, ми заохочуємо пограбування природи задля поповнення доходів. Проте наші доходи й без того відносно мізерні через нерівний розподіл природного та суспільного багатства. Дозволяючи людям отримувати прибуток від землі, ми даємо їм стимул шкодити власним громадам через безрозсудне знищення тендітної екології нашої планети.

По-друге, оскільки наша здатність отримувати прибуток від землі за рахунок наших громад міцно вкорінена в нашій економічній системі, і оскільки внаслідок цього наявна земля оцінюється набагато вище за свою справжню вартість, тоді як заробітна плата та доходи з капіталу оподатковуються, вартість життя для всіх членів суспільства значно вища, ніж мала б бути насправді. Ця висока вартість життя змушує людей розширювати себе та свою економічну діяльність далеко за межі рівнів, насправді необхідних для підтримки свого подальшого існування. А оскільки більшість економічної діяльності значною мірою залежить від нашого надмірного використання сировини й генерує величезні обсяги небіорозкладних відходів, будь-яка додаткова марнотратна економічна діяльність за замовчуванням супроводжується значною екологічною ціною.

І по-третє, наша нинішня модель землеволодіння заохочує розповзання людської цивілізації, оскільки населення шукає землю, яка все ще доступна за нижчою ціною. Наприклад, земля, яку утримують спекулятивно й не використовують продуктивно всередині міста чи містечка, є однією з головних причин, чому люди живуть у приміських громадах далеко від місць своєї роботи, що призводить до того різновиду розповзання міст і приміської дистопії, яку часто можна спостерігати по всій Північній Америці. Саме цей механізм також відповідальний за знищення тропічних лісів. У регіонах, де знищення тропічних лісів набуло характеру епідемії, нерівність багатства й показники землеволодіння особливо непропорційні; мільйони акрів першокласних сільськогосподарських угідь належать лише небагатьом і використовуються переважно для випасу, а не для сільського господарства. Цей статус-кво природним чином змушує багатьох вирубувати й випалювати великі ділянки тропічного лісу в їхньому прагненні здобути землю просто для того, щоб мати змогу заробити собі на життя.²⁸

У 2007 році команда дослідників з Університету Макґілла в Монреалі (Квебек, Канада) опублікувала дослідження, яке встановлювало кореляцію між підвищеним рівнем нерівності багатства та збільшенням втрати біорізноманіття. Результати були настільки вражаючими, що дослідження повторили у 2009 році, але з більш складними моделями, отримавши подібні результати. Дослідники виявили, що економічний слід нації забезпечує достатньо тісну кореляцію, щоб бути статистично значущою, особливо якщо її розглядати разом із рівнем нерівності доходів. Економічний слід нації — це розмір її економіки відносно її географічного розміру, тобто відносно розміру її земельної маси. Той факт, що економічний слід нації забезпечує значну кореляцію з втратою біорізноманіття, не повинен дивувати; якщо економіка нації велика порівняно з кількістю її землі, землю дедалі більше накопичуватимуть, і це накопичення незмінно матиме значний вплив на екологію. Ця динаміка особливо цікава, якщо врахувати, що фактор нерівності доходів дає нам додаткову кореляцію, а нерівність доходів, як ми знаємо, можна простежити до накопичення землі.²⁹³⁰

У своєму дослідженні біорізноманіття дослідники згадали ще одне дослідження, яке висвітлювало нерівний розподіл природи як потенційну причину як нерівності багатства, так і втрати біорізноманіття: «Дослідження громадського лісівництва в Мексиці показало, що сільське управління лісами корелювало з рівнями нерівності. У селі з вкрай нерівною економічною структурою лісами керували погано, бо невеликі групи впливових людей маніпулювали лісозаготівельною галуззю заради власної вигоди, що призводило до надмірної експлуатації. Натомість у більш рівноправних селах громадські інституції були ефективнішими, що призводило до кращого управління лісами та, ймовірно, меншої втрати біорізноманіття». Чи може бути так, що щоразу, коли природу накопичують, ми бачимо більшу нерівність багатства й втрату біорізноманіття? Сам лише здоровий глузд вказує на кореляцію між нашим отриманням прибутку від природи та втратою біорізноманіття.

Ми справді живемо в системі, яка заохочує нас як вид поводитися наче пухлина, що невпинно атакує свого носія в марних зусиллях продовжити власне існування; ми пожираємо при цьому самих себе й природу. Чи прокинеться наша колективна совість до реалій такої системи — системи, яка заохочує нас марнотратно споживати й знищувати природу зрештою без жодної вагомої причини? Як зауважила письменниця Барбара Кінгсолвер: «Відчуття, що мораль не має нічого спільного зі способом, у який ми використовуємо ресурси світу, — це ідея, яка не може зберігатися набагато довше. Якщо вона збережеться, то ми — ні».