10. Місцева автономія

Кожна травинка має своє місце на Землі, звідки черпає життя, силу; і так само людина вкорінена в землю, з якої черпає свою віру разом зі своїм життям.

— Джозеф Конрад (1857–1924)

«Я не маю ворожнечі до англійців, але маю до їхньої цивілізації», — казав Мохандас К. Ганді, відомий як Махатма, або Велика Душа, через свою незламну волю та самовіддане служіння народу Індії, коли він вів його до незалежності від британського колоніального панування. Хоча в цьому твердженні він посилався на англійську цивілізацію, Ганді критикував соціальні структури та інституції так званих цивілізацій панування загалом. Цивілізації панування характеризуються людьми, які не усвідомлюють, що їхній власний добробут залежить від добробуту спільнот, у яких вони живуть. Унаслідок свого відчуття відчуження люди в цих цивілізаціях прагнуть контролювати й панувати над іншими, зазвичай через соціальні структури, що володіють владою згори донизу. Ганді вважав, що доти, доки автономія та свобода кожного члена суспільства обмежені, інституціоналізоване насильство неодмінно пронизуватиме суспільство. Він обстоював принцип самоврядування, або сварадж, як ефективний засіб проти глобалізованих сил, що часто служать обмеженим власним інтересам приватних осіб, корпорацій та урядів.

Сварадж, на думку Ганді, — це визнання вродженої автономії кожної людини; він наголошує на індивідуальній самодостатності як у приватних, так і в публічних справах як на суттєвій передумові досвіду соціальної єдності та гармонії в більшому масштабі. Сварадж кидає виклик переконанню, що суспільством можна ефективно керувати лише згори донизу, а не на місцевому рівні знизу вгору. Бачення свараджу — це бачення, в якому місцеві спільноти є ефективно самоврядними утвореннями, але водночас пов’язаними у своїх взаєминах з іншими суверенними спільнотами навколо них. Принцип свараджу виражався в багатьох формах та виглядах упродовж історії. Так само як його інтуїтивно відчувають сучасні політичні коментатори у своїх закликах до малого уряду, його також неявно визнають місцеві низові правозахисні групи та ініціативи з розбудови спільнот.

Але сьогодні суспільство, схоже, рухається у протилежному напрямку. Брак доступного доступу до землі змушує декого з нас виконувати роботу, яка не обов’язково сприяє нашій місцевій спільноті та має мало спільного з нашими унікальними здібностями, інтересами й бажаннями змінити світ; тим часом можливості для самозайнятості та вдосконалення традиційних ремесел, унікально пристосованих до наших індивідуальних темпераментів, з часом, здається, зменшуються. Чому ми спостерігаємо цей монументальний зсув у людському розвитку до дедалі більшої централізації влади та прийняття рішень згори донизу? Чи це лише тому, що наш світ став дедалі більш взаємопов’язаним через інфраструктуру й технології, чи, можливо, є інша, глибша причина?

Ми вже спостерігали, що системи публічних доходів створюють поведінкові стимули, які безпосередньо впливають на індивідуальні, а також на колективні людські долі. На жаль, у більшості націй податкові надходження від виробничої та споживчої діяльності, що збираються на місцевому рівні, часто скеровуються прямо на національний рівень, а звідти повільно перерозподіляються назад до місцевого рівня. Прибуткові податки та податки на заробітну плату, наприклад, зазвичай збираються національним урядом, але потім лише повільно повертаються до місцевої економіки. Цей підхід «просочування вниз» сприяє централізації влади двома способами.

По-перше, оскільки податкові надходження не утримуються на місцевому рівні, перш ніж їх перенаправлять угору до рівнів штату та національного, багатство й влада концентруються в руках кількох ключових осіб, які приймають рішення. Люди на цих посадах часто здатні відводити величезні суми багатства для цілей власної вигоди чи на користь лобістських зусиль, а не на користь спільнот, які спочатку створили це багатство.

По-друге, якщо й коли податкові надходження повертаються назад до місцевого рівня, вони роблять це лише на частку від багатства, спочатку відведеного, і зазвичай із додатковими умовами. Ця практика не лише створює нездорові залежності між місцевими спільнотами та вищими рівнями уряду, що суперечать демократичному духу, а й змушує місцеві спільноти боротися за доступ до вкрай потрібного багатства, яке від початку було їхнім.

Так само як Ганді усвідомлював, що підхід згори донизу загалом шкідливий для окремих людей, нам теж мудро визнати, що суспільства можуть процвітати з часом лише доти, доки люди залишаються наділеними повноваженнями на місцевому рівні. Щоб рухатися вперед, отже, нам потрібно зважити на мудрість свараджу — мудрість самоврядування та місцевої автономії: ми будемо повністю наділені повноваженнями на місцевому рівні лише тоді, коли наші гроші потечуть угору, а не вниз. Локально створене багатство має спершу утримуватися на місцевому рівні, перш ніж його передадуть угору до рівня міста, штату, національного, а потім міжнародного. Громадські земельні внески мають потенціал досягти цього підходу знизу вгору. Оскільки все багатство походить від природи, надходження від громадських земельних внесків можуть стати основним механізмом утримання багатства на місцевому рівні найбільш ефективним, наділеним повноваженнями та дієвим способом.⁵⁹

Права на землекористування (див. Розділ 8, Відновлення спільнот) — це ефективний спосіб утримання багатства на місцевому рівні, оскільки спільноти отримують постійний дохід від нерухомості, пов’язаної з правами на землекористування. Ця модель помітно відрізняється від нашої нинішньої реальності, де щоразу, коли нерухомість продається, фінансові інституції надають фінансування покупцям, яким доводиться платити вищі ціни, оскільки земля з часом дорожчає. Через цей процес громадське багатство приватизується та відводиться фінансовим сектором і власниками нерухомості. Права на землекористування, з іншого боку, протидіяли б цій тенденції, оскільки права на землекористування різко знижують продажну ціну землі; покупцям знадобилося б мало зовнішнього фінансування, якщо взагалі знадобилося б, для придбання нерухомості, пов’язаної з правами на землекористування.